Так буває прикольно, коли “на все готовеньке”. Коли не ти, а хтось складає маршрут, продумує всі оргмоменти, а ти просто “пасажир”. Ось так я зібрався цього разу з пацанами в Закарпаття. Я їхав просто “в Карпати”, ми давно домовилися про дати і мені було байдуже на маршрут. А от що я побачив в результаті…

Вийшли ми у Воловці в Закарпатській області.

Взяли тут бус і він повіз нас у село Верхня Грабівниця. Дорогою, яку ремонтують турки… Хоча кого зараз цим здивуєш. Так от, у В.Грабівниці є унікальний військово-історичний об’єкт. Бункер Лінії Арпада.

Будували його угорці в 1939 році на своєму тодішньому кордоні з Польщею, а далі з СРСР. Будували потужно, витрачали багато ресурсів. Однак не судилося цій лінії виконати свою роль. У 1944 радянські війська зайшли в тил через Румунію і через пару тижнів відносно малопотужних боїв залога капітулювала. Угорці тут зараз вшановують своїх.

 

 

 

Сталін наказав зруйнувати лінію Арпада, щоб її об’єктами не могли скористатися повстанці (а може з інших причин). Але згодом бункер таки відновили і якось за ним доглядали, доки не розпався СРСР. Потім це добро перейшло від військових до села. “Прості українці” на радощах випиляли з бункера все, що тільки було цінного і перетворили на смітник за давньою українською традицією. Однак, 5 років тому знайшлися бізнесмени, що вклали гроші і зараз бункер годний туристичний об’єкт. Звісно! Зараз до огляду доступні майже кілометр ходів.

Я йшов не пригинаючись, стелі тут високі. Хлопці провели освітлення і повітря в підземеллі чисте. Коридори туристичним маршрутом ідуть через кімнати різного призначення (зброярні, лікарня і т.д.)

  

 

 

Вилазили ми з бункера через “не туристичний” вихід на поверхню. Метрів двадцять по вологому вузькому коридору під кутом градусів 45, а далі драбина і люк.

Далі вже ми пішли пішки. Перші кілометри завжди найменш комфортні. Звикаєш до наплічника. Вирішуєш у чому йти, щоб був комфортний терморежим. Ноги сумніваються, що треба йти і йти вгору.

Але цього тижня ніхто з нас не був учасником якихось змагань, тож йшли не напружуючись і без фанатизму. З перервою на різні креативні фотосесії. Як от, наприклад, ця, під впливом віднайдених грибів.

 

Ідеш – жарко. Вийшов нагору – холодно. Одягнувся, пройшовся – жарко. Та короче…

Зважаючи на ціни на ягоди в Сільпо, робили ще регулярні зупинки такого плану

Найтяжчим цього дня був не підйом, а спуск до річки. Навантаження на колінка відчули всі. Ну це все ж таки гори, а як ви хотіли.

Чи то від того, що всі втомилися чи просто у нас групова динаміка психологічна пішла не туди, але мене ніхто не захотів фоткати біля потічка. Довелося робити селфач.

Наша ціль цього вечора була дійти до фермерського господарства “Полонинського”. Дісталися його засвітла. Я здивувався, що ми вже пройшли 21 км. Думав, кілометрів 15 максимум.

Це приватна власність обтягнути мотузкою. Ми думали, що станемо тут наметом. Але виявилося, що намети можна ставити, але не наш. Тут вирощують коней гуцульської породи. Приймають туристів, які за те платять. Ми б може теж заплатили, але нам не запропонували.

Тому ми слухняно скористалися порадою “фермера” і стали на галявині на окраїні цього поля. Та й нормально. Вид на гору, прямо біля потічка з водою, хтось дров напиляв і на купу поскладав… Я вогонь, розпалив, наприклад… Кум намет поставив. Тігра їсти зварив. Ми команда!

На диво, тепла ніч. Я поїхав зі спальником комфорт +10. І взагалі не змерз. Ну а перед тим, як не змерзнути в спальнику ми звісно погрілися біля вогнища. Разгавори, пісні, оце от все…

 

 Короче ніч пройшла чудово.

Трошки ранкового нашого вже фірмового фотохудожнього креативу! Став лайк, ділись з друзями!

Далі в нас по плану була Полонина Руна. Руна, мається на увазі, рівна. Дуже гарна вершина без лісу.

Трохи далі по хребту якась недобудована військова частина. Її чогось теж називають “бункером”.

Далі ми тільки спускалися. Спершу бетонкою, а потім гірською дорогою. Ішли до Лумшор. Остання зупинка перед селом – озеро.

Лумшори це село відоме своїм атракціоном – чанами. Вони ніби то і однакові, але кажуть, що деякі садиби пропонують не просто воду, а з сірководнем. Ми помикалися, а діло було в суботу, і виявилося, що скрізь все зайнято. Навіть цей чан на фото.

Ну а от цей виявився вільним.

Кому цікаво, то в більшості стандартна ціна – 600 грн. за годину. А отут де ми були – “Колибка Лум” – по 350. На чотирьох людей то якби і непогано. Процедура ця дуже кайфова після 50 кілометрів пішки. Та й без такого походу кайфова, мабуть. Ми хотіли ставити намет, але господарі запропонували нам переночувати розігрітій перед тим бані біля басейну. Ми не відмовлялися. Звідти такий вид і там живе такий котик.

А це от ми.

З Лумшорів ми поїхали в Ужгород. Бо звідти у нас був потяг і там живуть наші друзі, ну і сам Ужгород теж же красивий і гостинний.

   

Закарпаття це прекрасно. Україна величезна і різна. За вихідні можна встигнути дофіга. Запам’ятайте ці три істини і дійте згідно вашої новорічної резолюції.

PS. Хто дочитав (догортав) може і відос глянути про це:


Ну і карта маршруту, з показниками