Ми в Києві звикли, що сонце сходить з-за Дніпра на лівому березі і за нього ж сідає на правому. А тут все не так. Таке місце… Як же давно я хотів сюди потрапити. Так, це був ще один міфологізований пунктик в моїй підлітковій свідомості. І от, я, нарешті, вибрав дату для розвіювання і цього міфу. 

Трахтемирів. Колись столиця реєстрового козацтва. Півострів на південь від Києва, геть поруч із Каневом. По ньому проходить кордон Київської та Черкаської області. Ще кілька років тому недоступний загалу (поясню чому потім). А сьогодні сюди можна дістатися наступним чином. О 7-40 від Фуршету на Видубичах їде маршрутка до Великого Букрина.

Далі пішки асфальтованою дорогою в напрямку села з відповідною назвою – Трахтемирів. Кілометрів зо 5. І от, доходимо до зруйнованого шлагбауму і зухвалого напису “STOP!” А я, кагбе, кажу:”тільки не зупиняйся“:

Це рештки охоронної інфраструктури, яку тут вибудовували хлопчики олігарха-втікача Ігоря Бакая. Він тут робив свою вотчину. Ще не раз про нього згадаю. Так от, набравши висоту, ви з одного боку вже бачите неймовірну панораму на Канівське море

а з іншого –  колоситься пшениця. Ось такі останні кілометри до Трахтемирова.

Вдалині кілька хребтів, так званих, Канівських гір. Дуже рідні мені місця. Вперше я у родичів опинився в 11 років серед них. І зранку, пішовши гуляти, навіть, було подумав, що я забрів у Карпати, на секунду, але повірив у таку дурню, да)

Це вже шлагбаум нинішнього регіонального ландшафтного парку “Трахтемирів”. Сюди ще можна доїхати транспортом власним. Далі – тільки пішки.

Йти спершу доведеться по плиточці, яку тут виклав для себе Бакай. І по ній доходимо до знакових місць.

Похилені хрести з обіцянкою не забути козацьку славу Трахтемирова – козацької столиці.

Дерево, у якому бачать Тризуб.

Камінь з написами. Сподіваюся, не підробка.

Лавка на кручі, з якої відкривається ось такий от вид:

Можна тут довгенько посидіти, помедитувати. Я, навіть, полежав на кручі під деревом, відпочиваючи від першої втоми. А далі пішов оглядати, що ж тут є ще. І одразу натрапив на залишки бакаївської “хонки”.

Хто не знає – Бакай взяв територію заповідника в оренду на 49 років. І мав тут комплекс споруд. На фото вище, скоріше за все, якась баня. Від неї вгору ведуть сходи.

Вели колись, вірніше. Зараз прогнили і кілька разів обриваються. Але я все одно піднявся.


Нагорі згарище від колись величезного будинку. Лишився тільки димар від каміну.

Одразу після революції сюди приїхало багато “патріотів” у пошуках наживи. Але, зрештою, за якихось обставин все тут згоріло. Свого “межигір’я” в Трахтемирові тепер нема.

Місцеві і досі щось звідси виколупують. На моїх очах цей процес тривав, принаймні) Якщо ж рушити далі, то пройти доведеться через закинутий дитячий табір. Який, насправді, не такий вже і закинутий. Там живе кілька родин. У тих он будиночках на фото:

Ну і за кількасот метрів мешкає легенда цих країв, дауншифтер з позивним “Скіф”. Він же Олег Петрик. Про цього чоловіка я багато чув з дитинства. Його хата виглядає так.

Там і його видно на фото. Чоловік народився в Ташкенті, жив у Сибіру. Дисидент з 17 років. Ще при совку поселився тут у глиняній хаті. Образ який мені формували розповіді інших та ЗМІ загалом виявився далеким від реалії. Пан Олег російськомовний космополіт, а не український націоналіст, приколюється по різним езотеричним штукам, вірить, що Трахтемирів це “святилище”, а він може лікувати людей цим місцем. Ну і його хата не зовсім музей, як пишуть. Більшість речей в його помешканні це все ж таки реквізит до різних історичних радянських фільмів, а не знахідки на Трахтемирові. Принаймні, найпомітніші. Специфічний чоловік, короче) Зате має ось таких борзих:


До Олега Петрика заходять всі, хто тут буває. Він же запитав у мене де я збираюся ставити намет. Кажу “де захочеться”. Він:”де захочеться не можна, тільки за межами святилища”. Отакоє от)

Далі я покрокував у напрямку “святилища”, звісно ж. Воно ж – “висота 222”. Це найвища точка півострову. Дорогою мене обігнало кілька десятків учасників велосипедних змагань.

Для роверів тут стежки супер. Не надто великі перепади висот. І неймовірні краєвиди з горами та ярами.

Дорогою ледь не почалася гроза, але тільки курячий дощ трохи освіжив:

Так от я і дійшов до #222, де стоїть триангуляційний знак.

Звідси вже теж видно Канівське море.

Тут я біля мальовничого яру ще трохи повалявся. Далі пішов досить химерною місциною. З двох сторін випалена трава, серед якої біліє стежка. Такі відчуття, цікаві.

Веде ця стежка до дерев’яного хреста на краю.

Звідси непогано вже видно Переяслав. Я хотів би піти вздовж берега до отої гори, що на горизонті, але… згадав, що забув пластикову пляшку біля триноги. Не хотілося залишати після себе таке – довелося вертатися. Але це стало хорошим рішенням власне для подальшого маршруту. Бо я зміг легко дістатися села Луковиця головною дорогою.

А йшов я в це село, бо саме тут, ніби то, і збереглося козацьке кладовище з кам’яними хрестами, фото яких асоціюється з Трахтемировом. Пішов одразу трохи не туди. В селі розговорився з місцевим, який пояснив куди йти. Принагідно поділився фактами нещодавньої історії. Вважає, що “якби Яник переміг перший раз”, то села б вже не було. Тут бакаївці “ходили по селу з карабінами, як есесівці”. Ставили блокпости, чужих не пускали. Мета була створити мисливське угіддя для бійні. Тут розвели дуже багато диких свиней, які не боялися людей і розплодилися до такого рівня, що почалася епідемія. Сюди до Бакая на полювання приїжджав і Кучма. І вбивали тих кабанів десятками за раз. Намагалися розводити і оленів. Зараз звірини стало менше. Але після революції люди нарешті отримали спокій. Хоч, більшість хат в Луковиці викупили кияни під дачі. Якщо коротко. …Так от, підказав він мені де кладовище. Насправді не так багато тут старовинних поховань.

Щоб побачити такого побільше, я пішов у неіснуюче село Зарубинці. Його відселили, коли піднімали рівень води у водосховищі. Там виявилося теж не так багато старовини:

Зате, далі я інтуїтивно без дороги вийшов у справді круте місце. Теж одна з найвищих точок півострова, певно. Там, поміж сосен, я побачив таке:

Була, навіть, спокуса зупинитися тут на ночівлю, хоч було ще тільки 19-00. Адже вид відкривався звідси неймовірний.

Але вирішив, що втрачати час, коли можна ще кудись піти, не зовсім моє. Тому спустився вниз де трохи покупався.

Тут пристає дуже багато суден. Але варто відзначити, що досить мілко і не кожному типу суден це підійде… Обсохнувши, я рушив далі і це був джекпот та вінець мандрівки (те, куди я дістався).

Оу, єєє… Там фантастично. Я випередив, буквально, на 10 хвилин якогось жирдяя на яхті (типовий якийсь прокурор, чи мусор, напевно) що причалив коли, я вже почав розгортати намет. Він голосно зі своїм сімейством журився, що йому треба місце де нема наметів. І це було явно вже не це фантастичне місце. На цю ніч ця гора стала моєю. Назбирати дрів було трохи важко (все вигребли до мене), але на той час, доки я не захотів спати, мені вистачило. От, власне, тут ви можете бачити незвичний момент, коли з правого берега Дніпра можна спостерігати захід сонця… На ранок моє чарівне місце виглядало так:

На другий день у мене програма була дуже проста. Встигнути на маршрутку в 10-40. Останні 6% батареї мого смартфона дозволили, вийшовши десь о 5-30, вже о 9-ій виконати поставлену задачу.

Зупинка біля сільмага з дуже привітним продавцем, у якого я купив води, морозива і зміг зарядити телефон.

Першою істотою на якій я зміг зігнати всі почуття, які підназбиралися за добу стала оця місцева киця:

Оце, я розумію, мурчання…

Щодо кілометража, то думаю 50-ку ввалив без напряга. Можна було б ще в Григорівку сходити на сході півострова, але звідти незручно добиратися потім, автобус ходить не щодня і на Канів. Так що отака от була мандрівка. Там справді дуже круто. Дика пишна природа і мало людей.