Так куди йдемо? Стояло питання в грудні перед трьома людьми, що разом працюють. “Ну, по житлу, то в Карпатах вже все забито”. Арабатська стрілка, Маріупольські околиці, Святогірськ… Яких тільки варіантів не брейнштормили. Таких собі, якщо чесно. “А може, все таки, в Карпати, на якось гору піднятися, в наметі заночуємо ,чи якійсь колибі?” Ну, ясно, що все таки в Карпати. Бо… Та, що тут пояснювати і доводити… На Попа Івана, в обсерваторію. 

І, ось, ти виходиш з душу. Двері одразу біля твого робочого місця. Ти вперше йдеш в душ на роботі. Та і взагалі ніхто в нього до цього не ходив, бо нікому не треба було. А тобі без душу ніяк. Бо ти щойно з потяга. А потяг з Франика. А у Франик ти приїхав з Верховини, куди доїхав з Шибеного, до якого дійшов пішки. З Попа Івана.

Цього всього могло і не бути. Це все – це дві поїздки, 54 км пішки, 9 нових знайомих, сотні мегабайт фото, серед яких і власна мутнякова фотка обсерваторії на висоті 2020 м в тумані. Цього могло не бути якби довго телився, якби погоджувався на нецікаве і якби ще не мільйон дрібниць та збігів, які перетікали одна в іншу, вибудовуючись в історію, яку я перечитуватиму багато разів.

Почну із фото вище. 3 січня. Близько 15-00. Ми вирішуємо вертатися. Ми це я, Артем, Сергій та Микола. Вертатися ми вирішуємо на висоті десь 1700 метрів. До вершини гори Смотрич нам лишається якихось сто метрів. Далі має бути простіше. Скількись там кілометрів і, нарешті, Піп Іван, нари, відпочинок, тріумф. Але ми вирішуємо повернутися. Ми не втомилися. Наш одяг не продуває. Наші термоси не порожні. І взагалі ми не сцикуни якісь.

Але. Поверхня по якій йдемо це самий, що не є льод. У нас є снігоступи – вони спадають, а їхні кігті нічим не допомагають. У нас є льодоруби. Можна з його допомогою робити 5 кроків за хвилину вперед. Але один неправильний рух і ти їдеш назад.  Вітрюган здуває. 15-00, 3 січня… За півтори години почне сутеніти і швидко настане ніч.

От, чому ми вертаємося назад. Відчуття дивні. Адже, це поразка. Ще не усвідомлена до кінця. Неусвідомлена, тому що ти зайнятий усвідомленням іншого. Ти, ніби ,на зйомках фільму Еверест. Довкола жорстока краса, яку не передасть ніяке фото. Хіба що фото Артема. Він весь цей час гріє біля грудей зеркалку.

Вертатися назад точно не простіше, ніж підніматися. Хоча значну частину шляху ми просто ковзаємо вниз. То на ногах, то на дупі. Тут льодоруб бува теж в пригоді. А то якось непристойно, знаєте, розганяєшся, стрьомно навіть трохи. Ну, але, що тут далі розписувати. Вийшла не мандрівка, а якийсь недоСмотрич. Повернулися назад в Дземброню, знайшли житло з ліжками та душем, а наступного дня пішли вздовж річки до Верховини.

Чи правильно зробили, що повернулися? Може треба було зібратися і дотиснути. Можливо, це було б важко, але ми змогли б? Це вже потім я побачу, що нас чекало б. Побачу реальні бурульки з мізинець на бородах і відморожений реальний мізинець на руці, який не факт, що вдасться зберегти. Побачу людей, які не дочекалися всіх зі своєї групи, аби тільки швидше потрапити в прихисток. Вийду вночі надвір і не побачу нічого далі ніж за два метри. Потім. А поки оця думка – а чи правильно зробили, що повернулися?

І ми вирішили повернутися знову. Повернутися, щоб таки піднятися на Піп Іван. Цього року.


Які я зробив для себе висновки щодо підготовки? Взяв ще менше речей і купив нормальні черевики, які місяць старано розношував дорогою на роботу. Зимовий спальник для слабаків, я знову поїхав зі своїм комфорт +10 С. Встиг загубити рукавиці, тому, раз таке діло, купив тепер реально зимові. На групу ми взяли сучасніші снігоступи з надійнішим кріпленням. Також до льодорубів додалися кішки. Ніби все.

Щоб вже напевно дійти, ми вирішили цього разу підніматися з боку Шибеного. Але усім нам дійти не судилося. Сергій, на жаль, захворів за кілька днів перед від’їздом. Тож нас лишилося троє. Не надовго.

23 лютого. Знову Верховина. Наші плани зруйнували (хоча я не можу пригадати наш план на цей день) п’ятеро мандрівників з якими, завдяки легкій вдачі Миколи, познайомилися у автобусі. Вони планували, як і ми, 24-го піднятися на Піп Іван. Пообіцяли перед тим розміщення і вечерю в Зеленому. До якого, щоправда, ми мали з Верховини, просто з вокзалу “попетляти 18 км”.

Це тренування перед сходженням на гору розтягнулося на 25 кілометрів. І це було по своєму цікаво.

Я вперше так багато йшов по нічним сніжним Карпатам. Ну ОК, я взагалі вперше йшов хоч якусь відстань нічними Карпатськими горами. Ми піднялися майже на 1500 м по темноті і, нарешті, дісталися місця ночівлі.

Так, всі трошки втомилися. Наші нові друзі одразу відмовилися від ідеї підніматися на Попа. Власник садиби, що нас приймав, теж був проти нашого підйому. Аргументи лунали такі: погана погода, низька видимість, велика кількість опадів напередодні, а відтак неходжений сніг. Також на Попі очікувалося 25 градусів морозу. Цей Василь Іванович зателефонував рятувальниками на гору і ті, звісно ж, сказали традиційне “не радимо”. Була реальна спокуса лишитися, поматраснічати. Але ця спокуса тьмяніла перед уявою про можливе друге повернення без результату. Що б там не було ми це можемо, думав я, нічого нереального в цьому нема.

В долині погода була зранку прекрасна. Ми винайняли авто, яке довезло нас до місця початку підйому. Ми дуже швидко пройшли КПП прикордонників. І о 9-40 почали сходження.

Нас так намагалися залякати труднощами підйому та орієнтування на місцевості, що постійно був в очікуванні. Ну, коли ж нарешті почнеться. Коли буде дуже важко, коли не знатимеш куди йти, коли тебе огорне хмара і ти замерзнеш і твоє тіло з’їдять мавки…

Чи складно було йти? Я вже не пам’ятаю. Це було епічно і нордично) Менше ніж за 6 годин ми пройшли неспішно всі точки дороги так, як нам її пояснювали і як ми намагалися запам’ятати. “Спершу там такий підйом, що швидко убиваєшся. Ну але це тільки до полонини Веснарка. Далі більш менш пологий підйом. Йдете через ліс, проходите озеро Марічейка. Потім важливо не спуститися вниз. Траверсуєте довкола кігтя. Там далі кожні 30 метрів прапорці”.

Я налаштовувався на довшу дорогу. Але після 8,5 кілометрів на горизонті показалася ця льодова фортеця з функціоналом оази. Обсерваторія.

Як на висоту в 2020 та температуру під мінус 20, тут був чималий двіж. Якісь групи вирушають, хтось приходить. Ми почали якось думати про облаштування на ніч.

Що сказати за прихисток? Це, насамперед, товсті стіни, які рятують від вітру. Всередині температура, мабуть, все ж, нижче нуля, сніг не тане на підлозі. Є нари в двох кімнатах і стіл. Електрики нема, пічки нема. Напевно, щоб прихисток на сприймали як готель. Але попри це, його всі саме так і сприймають.

Під вечір ми роззнайомилися з трьома серйозними туристами з Києва, спільно зварили кашу і коротали час за грою в UNO. Але години після 21 почали, що називається, сходитися гості. Якісь лижники та сноубордисти без спальників і каріматів, якась група, яка, якогось дідька, не повернулся в Дземброню вчасно, чи кілька груп… Тепер вже складно оцінити. Але тієї ночі було поставлено два рекорди. Найхолодніша за рік зима та найбільша кількість охочих переночувати – разом із нами 18!

Песик з нами не ночував. Але він класний. Тому мусить бути в моєму блозі…

Рятувальники від таких розкладів, звісно ж, були “щасливі”. Адже групи розтягнулися дуже сильно. Довелося увімкнути прожектор снігохода, щоб означити шлях. Здається, рятувальники ходили і шукали тих серед ночі. Втім, за кілька годин всі обжилися і “нахекали”. Так що, тепло наших вісімнадцяти тіл дозволили досить комфортно поспати. Єдине, що ми на одних нарах шестеро спали. Повертатися мали би за командою. Я реально очікував, що від конденсату прокинуся в мокрому спальнику та одязі. А нічого подібного. Спав я в тому, в чому і мандрував, тільки отак заліз ще в спальник. Не замерз, нормально виспався.

На ранок погода була прежахлива так само, як і вночі. Але після 9-30 ми змогли вийти. Рятувальники сказали всім, щоб спускалися тільки до Шибеного, а ніяких смотричів-вухатих каменів… Ну ми й собі пішли.

Поставлю хоч один портрет Артема, а то “сапожнік без сапог”, фотограф без фото…

Спустилися ми дуже швидко. За дві з половиною години. Погода налагодилася як тільки трохи спустилися та заховалися за кіготь. Місцями хотілося просто бігти. Що я і робив. Бо ж то такий кайф ступати по глибокому снігу йдучи згори. Особливо, коли ти вертаєшся не просто, а побувавши Там.

Але цього могло і не бути. От цієї яскравої пригоди. Та і взагалі жодної. Якщо не хотіти, не вирішувати, не робити. І, звісно ж, якщо опиратися випадковостям, які прагнуть вишикуватися в історію.

Але це було. І 26 лютого, майже через два місяці після того, як ми завернули зі Смотрича я думав про це виходячи з душу на роботі.

PS

Взагалі то я якось більше знімав відео, а не фото. Результат нижче.

  • Микола Бєлка

    Важко назвати спільною варення каші- просто вміло напросилися, а вони хороші і зварили вечерю і взагалі ми ж були у гостях, а Настуся, Потап і Філін господарями готелю))))

  • olarhat

    знач приукрасив) можливо, не тільки в цьому моменті)

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});