Що нам робити з проблемою Донбасу? Ця проблема має три складові.

  1. Центр ухвалення рішень та постачання ресурсів – російський політичний владний режим
  2. Інструменти впровадження рішень – квазідержавні адміністрації та окупаційні війська
  3. Заручники, вони ж безсуб’єктні спостерігачі – населення т.зв. ОРДЛО

Вкотре, коротко поясню чому вирішити проблему Донбасу працюючи тільки проти інструментарію цієї проблеми не вийде. Перемогти “ДНР” і “ЛНР” просто у військовій сутичці неможливо з огляду на неспівставність ресурсів України і Росії. Нагадаю, що остаточно перемогти Росію свого часу не вдалося ані Наполеону, ані Гітлеру. Тобто теоретично можливо розгромити 1-ий і 2-ий окупаційні армійські корпуси силами ЗСУ. Але взяттям Донецька і Луганська історія не закінчиться. У Краснодоні і Сніжному несподівано з’являться нові “уряди” “ДНР” і “ЛНР” у розпорядження яких буде надходити необмежена кількість “їхтамнетних” батальйонно-тактичних груп. Або гірший варіант – “осетинський”. Росія через ОДКБ організує “миротворчу” операцію і цілком в очах свого суспільства “легально” вже заведе регулярні частини, застосує авіацію та ракетне озброєння. Чи наблизить це нас до звільнення наших земель? Ні. Але ми втратимо багато людей і техніки. В гіршому випадку – втратимо нові території, а можливо і державність.

 

Тобто нам треба виводити з гри Центр ухвалення рішень. Тут є кілька варіантів. Найфантастичніший – цей центр просто зникне. Чи то почнеться внутрішня дестабілізація і буде не до України, чи то зміна самого політичного режиму і його принципів співжиття зі світом. Все це можливо, але не в близькій перспективі. Хоча можна обрати і стратегію очікування саме таких умов засівши в глухій обороні. Інший варіант – змусити Центр самостійно ухвалити рішення вийти з гри. Тут може бути або позитивна, або негативна мотивація. Україні таке не під силу, тому вона діє через нормандський формат та через США. Поки що союзники не знайшли таку загрозу, або річ для обміну, яка б змусила Путіна піти з України. Виглядає так, що Захід поки що не готовий справді погрожувати Росії реальними діями, які можуть прискорити цей процес. А Путін виживає за рахунок тактичних “перемог” типу домовленостей зі США по Сирії та маневрами з Ердоганом. Його сила в його внутрішній легітимності і поки що вона в Росії незаперечна. Тому тут теж особливих проривів в короткостроковій перспективі не очікується.

Мінські домовленості за нинішніх умов не можуть бути втілені. Адже їх втілення це і є вихід з гри Центру ухвалення рішень. Без російських танків і з перекритим кордоном навіть якийсь там закон про особливий порядок місцевого самоуправління (строк дії закону завершується 16 вересня 2017 року, до речі) перетвориться на фількину грамоту. Адже навіть отримавши амністію за участь у бойових діях, “обрані представники” ОРДЛО не отримають амністії за нові злочини, в тому числі економічні. Дія Генпрокуратури, НАБУ і майбутнього ДБР поширюватиметься і на них. І я нічого не читав в Мінських домовленостях, що на території ОРДЛО неможливо розташувати військові частини ЗСУ чи НГУ. І зрештою, якщо Україна в перспективі просто порушить свої гарантії щодо “особливого порядку самоуправління”, то хто і як її за це каратиме?

І ось тут саме згадати про третю складову проблеми. Жителів окупованих територій. Днями були оприлюднені дослідження за якими найнижчі протестні настрої на підконтрольних Україні територіях Донбасу. Думаю, всі розуміють, що менталітет жителя Дружківки і Донецька приблизно однаковий. І тут може виникнути підозра, що відсутність опору на окупованих територіях це прояв лояльності до окупантів. Насправді, це просто стратегія виживання. І вона цілком буде актуальною для тих, хто пережив окупацію, коли туди повернеться українська влада. Тобто ніхто не буде виходити на вулиці після демонтажа пост-Мінських викрутасів місцевої влади. Навпаки, такий демонтаж житель Донбасу сприйме як сигнал, що краще зараз не висовуватися, бо почали закручувати гайки.

Підводячи риску.

  1. Близького фіналу не видно, але і вибору, що робити особливо нема. Оборонятися і розвиватися в очікуванні сприятливих умов.

  2. Мінськ не буде втілюватися, бо Росія не приймає формулу “спершу безпека, потім вибори”.

  3. Якщо Мінськ втілиться після виведення російської армії та взяття Україною під контроль кордону це означатиме фактичну деокупацію. В України є репресивний ресурс, щоб повністю нівелювати будь які прояви автономії. І їй за це нічого не буде.

  4. Місцеве населення не може бути гарантом збереження Мінських конструкцій самоуправління. Воно взагалі нічого не може, окрім як виживати та спостерігати.