Історія про те, наскільки наші уявлення не відповідають реальності. І обпікаються об неї. Цього разу – буквально) Ну, і черговий мій експіріенс пізнання Всесвіту шляхом переміщення з точки А в точку В. 

Я вже був колись на Кінбурні. Знімав тоді якийсь сюжет про якусь забудову заповідних територій. Як завжди, в умовах обмежених ресурсів в режимі – вночі виїжджаємо, вдень щось пару годин знімаємо і назад. Отак я бував на Кінбурні. Тепер то я розумію, що я побачив там тоді аж нічого! Але підстави для виправлення цього непорозуміння заклалися коли я почав працювати в одному колективі з Іваном. А Іван – він з самого таки Кінбурна. Так що, 7-го липня я впав Івану на хвіст і вже опівночі ми опинилися дуже близько від нього.

 Сорі, я не пояснив, що воно взагалі таке. Кінбурн, це такий півострів на території Миколаївської області, навпроти Очакова. На заході – Чорне море, на півночі – Дніпро-Бузький лиман, на півдні Ягорлицька затока. Є кілька сіл, а доріг нема.

Приїхали ми у Василівку до Іванових батьків вже глупої ночі. І ось, що зранку я побачив – двір закінчується стоянкою рибальських човнів. Таке тут життя і такі заняття.

Поки не почалася спека, я пішов з Василівки в напрямку Покровки. Зі мною ув’язався песик Іванового брата і вірно біг зі мною кілометрів 5. Потім, певно, зрозумів, що невідомо чим це для нього закінчиться і десь зник.

Доріг, в класичному розумінні, на Кінбурні немає. Є тільки смуги піску в певних напрямках. По них можна проїхати чимось повноприводним і тільки ним. Навігатор показував, що іти до Покровки мені кілометрів 15. Шлях пролягав рівненькими хвойними лісовими кварталами. Ліс тут штучний і з’явився в 60-их роках. А до того був степ. Довго не зазираючи в навігатор я трохи блуканув і тому кілометраж додався. Хоча я шукав якихось красивих місць повз які йти. І такими місцями на Кінбурні є числені лісові озера.

Десь до 11 я дістався Покровки. Там є трохи туристичної інфраструктури. В місцевому кафе вдалося з’їсти досить кльову рибу на грилі. І вже з Покровки дорога веде на Кінбурнську косу (нагадую, до того це був тільки півострів). Це заповідна територія, яка називається “Білобережжя Святослава”.

Я вийшов на пляж і переконався, що пісок тут таки біліший ніж деінде. І тягнеться ця пісочна смуга в обидва боки далі ніж лінія горизонту.

Я вирішив, що хочу пройти цю косу від краю до краю. Спершу пішов до південної крайньої точки. Одразу скажу, що утримало мене від того, щоб негайно полізти в море – зелень. Чи то течією, чи то штормом, але її прибило дуже багато цього дня. Ще тут водяться дельфіни. Але я, на жаль, побачив тільки кількох мертвих.

Вже за кілька кілометрів люди зникли взагалі. До того траплялися ще намети. І після кількох годин руху на південь я дістався вказівника де було написано, що далі прохід заборонено. Бо, мовляв, місце концентрації птахів і заповідник.

Трохи повагавшись, я пішов далі. Готовий до відповідальності за таке порушення, але не до провалу запланованої місії. За межею заповідника ландшафт особливо нічим не відрізнявся від попередніх кілометрів, які я вже пройшов. Вдалині справді було видно сотні птахів. Але ще більше на островах в Ягорлицькій затоці.

Вже тут я зрозумів, що мої уявлення просторові були абсолютно хибними. І коса дуже велика і швидко все не буде.

Рух на північ я почав десь о 14-00. І вже намагався іти швидким темпом, особливо не роздивляючись прекрасні, але одноманітні пейзажі. Ішов босим по хвилях. Але десь о 17-тій, коли знову лишив позаду скупчення людей біля Покровки, відчув, що прийшов час відпочити. Дійшов до місця де море здавалося хоча б трохи чистішим від зелені. І поставив намет.

В море залізти намагався, але огида до водоростей не дала дійти далі ніж по коліна. Тож пару годин просто полежав у тіні. Лишитися тут ночувати здавалося нудним. Тому о 19-ій я згорнув намет і пішов далі, плануючи йти доти, доки не стемніє.

І ось так я йшов. Повз нудисток, шатра, кемпінги… І дійшов до такого.

Ось тут десь почалася вже Кінбурнська стрілка. Вузька смуга суші, що розділяє лиман і море. Десь до 21-30 я ще йшов і там поставив намет для ночівлі. З обох боків у мене були сусіди теж у шатрах на відстані 100-200 метрів. Зранку прокинувся від грози. Був і дощ, і грім. І так, нарешті заліз у штормове море. До краю лишалося небагато…

Хоча тут знову стало зрозуміло, що на практиці все трохи довше, ніж уявляєш дивлячись на карту. Кілька годин довелося йти, аби дістатися тої самої точки, де лиман і море сходяться.

Ось тут вже я відірвався з купанням. І в морі, і в лимані. І там, і там чисто, особливо в лимані (взагалі ідеальна прозора вода та чисте піщане дно).

Так що десь годині о 13-тій місія була виконана цілком. І мої ноги зрозуміли наскільки Кінбурнська коса велика.

Логістичне щастя – прямо з Кінбурнської стрілки ходить швидкісне пасажирське судно компанії “Нібулон”.

Ходить прямо до Миколаєва.  Вартість – 168 грн. А якщо з Миколаєва – 180. 12 грн. з вас беруть на користь утриманні в нормальному стані Кінбурнської стрілки. Судно в чудовому стані після відновлення, їхати ним одне задоволення.

Маршрут пролягає повз легендарний острів Майський, де колись була база 73 МЦСпПр.

Прибуття в річпорт “Миколаїв”. Півтори години займає час поїздки. Наскільки зрозумів, можна і в Херсон, і в Нову Каховку дістатися з Кінбурна.

Підсумовуючи. Я згорів, що капець. Не треба гуляти по косі в такому вигляді, як я. Будь ласка.   Думаю, що побачив відсотків 40%. Нерозкритою лишилася тема саме дикої природи Кінбурнського півострова. Тільки вночі пару лисиць бачили. І дельфінів не бачив… живих. Окрім того Ягорлицька затока, здається, заслуговує, щоб у ній покупатися. Ага, ще я геть не вникав і в історичні питання. А тут різні фортеці, паланки, оце от все…  Короче це була розвідка. Як бачите, за вікенд цілком реально. Я був у Києві вже о 5-ій ранку в понеділок. Находив, думаю кілометрів 50-60. З їжі брав з собою тільки пачку родзинок, пачку фініків, кураги і горіхів. І півтора літри води (всю не випив). Рекомендую, короч, підготовленим мандрівникам.