Я  їхав зі зйомки якоїсь, коли прочитав цю новину.  Україна відмовляється від  Угоди про асоціацію.  Вустами Бойка.  Настрій дуже зіпсувався. Тепер вже ніяких там двозначностей. Тимошенко не випустять, Асоціації не буде. Це не означає, що ми стоїмо на місці. Це означає ми зливаємося Рашці…  Що робити далі? Хотілося просто забитися в  якийсь куток, просто прокинутися як в страшному сні. Але три роки тому я вже  пережив подібний депресняк у Харкові, коли Янукович продовжив  термін базування ЧФ РФ до 2042. Тому  було ясно, що  все це відбувається справді…

Дурні спроби  побачити  якусь перспективу ситуації в  розмовах з колегами. Жарти, від яких тошно.  Абсолютний брак слів на  часто повторюване питання людей “Як думаєш, що буде далі?” Марні сподівання, що  саміт Україна-ЄС ще попереду і там може статися диво.

Година 17-18-та. Сиджу у Фейсбуці.  Ось пост Сашка Моторного з 1+1. Щось типу “Треба люди! Багато!” Зрозуміло де вони треба. Далі Юля Фінгарет почала додавати всіх знайомих в групу “Революція”, чи щось типу того і цілком конкретно вже цікавитися, як зазвичай такі штуки робляться. Потім і пост Мустафи побачив, оцінив кількість лайків. Іти одразу не хотілося. Не хотілося бачити якусь кволу маргінальну провальну акцію від якої стало б ще  більш тошно.  Щоб краще пояснити колегам по ньюзруму свій настрій я  накрився прапором ЄС.

Настрій в останні години перед початком Євромайдану

Однак раптом прийшла думка, що не піти туди не можна. І треба хоча б це зробити. За Олею Сніцарчук заїхав  її чоловік, Влад Содель. І отак от ми вчотирьох ( з нами  ще Оля Петрів) і з прапором Євросоюзу приїхали на Майдан Незалежості.  Там ми застали аж нікого.  Було десь опів на дев’яту.  Написали в твітер, що ми вже тут.  Настрій чогось змінився на , скажімо так, перспективний. Я дістав прапор, Оля закинула фотку на фоні  ще незібраної ялинки в соцмережі.

Підійшли Інна Неродик та Оля Іжик,  Сергій Грішин.  І  вже по 21-ій люди почали підходити інтенсивніше. Прийшли всі, кого я знав з плюсів.  Перед  нами всіма постало питання, а що ж робити далі.  Виявилося, що вже є трохи європейської символіки і достатньо людей з відповідним бажанням, що почати якийсь двіж.  Ми щось пробували кричати, щось креативити, якось організовуватися, коли не було ніяких лідерів. Вже тоді було зрозуміло, що ялинці доведеться відіграти серйозну антуражну роль в майбутній революції. Першими з політиків прийшли Леся Оробець, Андрій Парубій. Потім, здається і Кличко з Тягнибоком.  Ми вишикувалися вздовж Хрещатика і почали кричати “Україна це Європа!” От, власне, і все, що тоді хотілося. Ми просто не хотіли зливатися під Рашку.

Євромайдан. Перша година

Почали збиратися і телевізійні групи, які з мережі дізналися, що вже є люди. Тоді і зняли ці перші кадри Євромайдану.


Цікавий момент звідки раптом взялися стрічки  синьожовті з елементом європейської символіки. Справа в тім, що на 22 листопада був запланований інший захід. Організація Сергія Бондарчука, який зараз десь чи то в Лондоні, чи ще десь, мала проводити акцію “Євронаступ”. У річницю Помаранчевої революції вони мали йти до Адміністрації і вимагати підписати угоду. Під це і готувалася символіка. Я в першу ж годину зустрів Андрія Левуса та Рому Орищенка, які тоді були в цій двіжусі.  У Роми запитав чи немає у них озвучки, він сказав, що буде. А до того принесли мегафони.

Таким чином за годину зібралося вже кількасот людей. Протест отримав символіку, гасла та озвучку.

Політики підкреслювали, що вони не є організаційною складовою і тільки питали чим допомогти. Врешті решт прийшов і Мустафа і ще купа людей, які лайкнули пост про чай та гарний настрій.  Я вже не пам’ятаю навіщо, але Мустафа повів людей на Банкову. Там якийсь лист вручали чи що.
З кожною годиною ставало дедалі веселіше. Міліція звісно ж кіпішувала не по дитячому. Розганяти не наважувалася. Але імітувала опір, перемога якого тільки додавала сили та азарту. Ну наприклад. Приїхала серйозніша озвучка, так званий Кличко-мобіль. Але даїшники спробували типу заблокувати його своїм авто. Ми даїшне авто, наскільки пам’ятаю,  просто перенесли. Озвучка спокійно заїхала . І це була ключова помилка, яка не дозволила владі загасити двіжуху в першу ніч. З’явилася трибуна. На неї полізли промовці. Виступи були різні . Дуже. Але це не мало значення. Головне. що з’явилася тактична ціль – простояти ніч і дивитися, а що ж буде далі.

Ось хороше відео Дзіндзі, де він ключові моменти, про які я написав, зазняв.

Я за кілька годин побачив всіх, кого зазвичай бачив на двіжах 2010-2013 років. Процес пішов. В “Смачній картоплі” в переході Майдану почали збиратися якісь комітети і обговорювати перспективу цього діла. Часто можна було почути про “майдан без політиків”.  Пішла інфа про те, що почали двіжувати у Львові. І ще були наївні сподівання, що таким чином на Яника можна вплинути і він таки підпише.

Для мене символічним стала така штука. На моніторі, який тоді висів на Будинку профспілок хтось почав показувати прапор ЄС та України. Зухвалий хід, який свідчив, що опір системі готові чинити в такий партизанський спосіб багато хто.

Не пам’ятаю  коли я прийшов додому і як потрапив, чи на таксі, чи машина каналу завезла) Але  перший день був чудовим.